Всесвітня   історія.

                            9  клас.

          Тема : Міжнародні відносини

                     початку 20 століття.

    1. Міжнародні кризи та збройні конфлікти початку 20 ст.

             Іспанія прагнула відновити свій контроль на Кубі. Проте в той час США самі проводили зовнішню експансію, тому вони виступили проти іспанського посилення. У 1898 р. відбулася іспано-американська війна, яка вважається першою війною за переділ світу. Іспанський флот виявився слабким проти американського, а тому й зазнав поразки. В грудні 1898 р. в Парижі було підписано мирний договір. За його умовами Іспанія відмовлялася від усіх прав на Кубу, Філіппіни, Пуерто-Ріко та інші острови в Карибському морі. Усі ці колишні іспанські володіння перейшли до США. Куба формально залишалася незалежною, проте фактично над нею було встановлено американський контроль. Ще однією війною за переділ світу була англо-бурська (1899–1902 рр.), яка завершилася перемогою англійців. До британських володінь у Південній Африці були приєднані Республіки Трансвааль і Оранжева.
Перша Марокканська криза (1905–1906 рр.). Згідно з англо-французьким договором 1904 р. за Францією закріплювався контроль над більшою частиною Марокко. Це викликало незадоволення з боку Німеччини, яка прагнула зміцнити свій вплив. Німецький уряд наполягав на скликанні міжнародної конференції й погрожував Англії й Франції війною. В січні 1906 р. в місті Алхісерасе було скликано конференцію, яка фактично визнала незалежність Марокко, але практично вплив продовжували зберігати Франція та Іспанія. У підсумку Німеччина нічого не отримала. Жодна країна, крім Австро-Угорщини, не підтримала її.

Мал. 3. Карикатура. Марокканська криза 1905-1906 рр.

Боснійська криза (1908 р.). Внаслідок захоплення Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини, які формально ще входили до Османської імперії, вибухнула «боснійська криза». Сербія різко засудила цей крок, царська Росія підтримала Сербію. Німеччина стала на бік Австро-Угорщини. Відносини між країнами значно ускладнились.

Друга Марокканська криза (1911 р.). У 1911 р. в Марокко вибухнуло повстання проти султана. Німеччина прагнула втрутитись у внутрішнє становище країни, а тому направила до марокканського берега крейсер «Берлін» і канонерку «Пантера». Але на бік Франції знову стала Велика Британія, яка погрожуючи Німеччині війною, змусила останню відмовитись від втручання у марокканську проблему. Вирішення основних питань залишалось за Францією.

Перша Балканська війна (1912–1913 рр.). На Балканах за підтримки Росії, Англії й Франції, склався союз трьох держав: Болгарії, Сербії й Греції, який прагнув відібрати в Туреччини Македонію та розділити її території. В березні 1912 р. був укладений сербсько-болгарський договір, а в травні – болгаро-грецький оборонний союз. В жовтні 1912 р. почалися воєнні дії проти Туреччини. Основного удару по турецькій армії завдали болгарські збройні частини, й у підсумку союзники підійшли до Константинополя. 28 липня 1912 р. незалежність проголосила Албанія. Туреччина була змушена 21 квітня 1913 р. підписати перемир'я. 30 травня 1913 р. був підписаний Лондонський мирний договір, за яким майже вся європейська частина Туреччини переходила до переможців.

Друга Балканська війна (1913 р.). Завдяки перемозі Сербія і Болгарія зміцнили своє становище. Натомість втратила свій вплив Австро-Угорщина. Тому айстро-угорська й німецька дипломатія доклали зусиль, щоб розірвати союз Болгарії і Сербії. Причиною конфлікту стали розбіжності щодо поділу турецької території. 29 червня 1913 р. Болгарія розгорнула воєнні дії проти Сербії і Греції. Так почалася друга Балканська війна. Однак на захист Сербії виступила Росія. Крім того проти Болгарії виступили Румунія і Туреччина. Тому болгарська армія була швидко розбита. 10 серпня 1913 р. у Бухаресті був підписаний мирний договір. Сербія отримала не тільки спірну територію Македонії, але й всю «болгарську частину» Македонії. Греція одержала південну Македонію із Салоніками та частину західної Фракії Румунія приєднала до себе Південну Добруджу. Частина Фракії й Адріанополь повернулися до Туреччини. Після поразки Болгарія почала орієнтуватися на Німеччину, як свого союзника, який допоможе повернути їй втрачені території. Балканський півострів перетворився на «порохову діжку» Європи.

Основні дати:

.
1882 р. – утворення Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія).
1892 р. – воєнна конвенція між Францією і Росією.
1898 р. – іспано-американська війна.
1899–1902 рр. – англо-бурська війна.
8 квітня 1904 р. – підписано англо-французьку угоду Антанта («Сердечна згода»).
1905–1906 рр. – Перша Марокканська криза.
1907 р. – договір між Росією та Великою Британією про розмежування сфер впливу. Завершення формування Антанти.
1908 р. – Боснійська криза.
1911 р. – Друга Марокканська криза.
1912–1913 рр. – Перша Балканська війна.
30 травня 1913 р. – Лондонський мирний договір.
1913 р. – Друга Балканська війна.
10 серпня 1913 р. – укладання мирного договору у Бухаресті

   2. Гонка озброєнь.

  Наростання напруги між конкуруючими блоками супроводжувалося нарощуванням військових видатків на гонку озброєнь.

Одного разу Бісмарк висловився, що єдина річ, якої не можна зробити, це всидіти на гострому багнеті. Він мав на увазі, що рано чи пізно створені армії і флоти повинні будуть вступити в бій. Кожна держава з обох блоків вважала за необхідне зробити все можливе, щоб у разі війни бути сильнішою за противника. Це, у свою чергу, підігрівало шовіністичну пропаганду й психологічно готувало народи до військового зіткнення.

Особливо загострилося англо-німецьке морське суперництво. Німецький адмірал фон Тірпіц докладав неймовірних зусиль, щоб переконати націю в тому, що без потужного військового флоту Німеччині ніколи не досягти імперської величі і економічного зростання. Високих бойових якостей сухопутної німецької армії для утвердження Німеччини в ролі потужної європейської країни, що могла б протистояти Великій Британії, було недостатньо.

Власне, приклад Британії підтверджував, що сильний флот - запорука домінування на континенті. Англійці витрачали на військово- морський флот учетверо більше коштів, ніж Німеччина. Загальновизнаним пріоритетом Англії був флот, що не поступався силі двох разом узятих флотів наступних за Британією країн.

Для того щоб посісти своє «місце під сонцем», німці повинні були мати флот, достатньо потужний, щоб кинути виклик британському флоту в європейських водах.

«Першою ластівкою» нового німецького флоту став модернізований корабель «Тірпіц». Німці, які пишалися кар'єрою сухопутного офіцера й ніколи не вважали себе морською нацією, поступово стали активно розвивати військове кораблебудування. Перший морський законопроект був прийнятий Рейхстагом в 1897 р., а вже через три роки новий закон про розбудову військово-морського флоту подвоїв розміри німецького флоту. Він повинен був складатися з 34 лінійних кораблів, 11 важких і 34 легких крейсерів і близько 100 міноносців.

Країна відкрито проголосила, що вона має намір суперничати з Великою Британією в програмі будівництва військових кораблів, у тому числі й підводних. Це була амбітна заявка на боротьбу з Англією за докорінний переділ світу та панування на морі. За винятком соціал- демократів, усі політичні сили Німеччини підтримували курс на створення сильного військового флоту.

Британська сухопутна армія була добре вишколеною, але незрівнянно слабшою порівняно з будь-якою іншою європейською армією. Англійці з молоком матері всмоктували любов до флоту і, як жодна нація, розумілися на його будівництві та застосуванні в бою. Усі політичні партії в англійському парламенті завжди голосували за збільшення видатків на військовий флот, оскільки інше означало б для них політичне банкрутство. До німців усвідомлення важливості флоту, якщо Німеччина прагне стати імперією, рівною Британській, приходило поступово.

Британський адмірал Фішер не мав сумнівів щодо того, що Німеччина була ворогом і потрібно буде рано чи пізно зіткнутися з нею і перемогти. Він навіть запропонував королю Едуарду VII, щоб британський флот раптово атакував військово-морські сили Німеччини й знищив їх до того, як вони стануть надто сильними. Фішер реорганізував увесь британський флот і зосередив три головні ударні морські ескадри в європейських водах. Завдяки дружнім відносинам з Японією Британія могла не перейматися своєю безпекою на Далекому Сході.

У 1906 р. на воду був спущений новий британський лінкор типу «Дредноут». Надалі всі кораблі цієї серії називалися дредноутами. Лінкор цього типу був швидшим і сильнішим, ніж будь-яке інше судно у світі; поява дредноутів враз перетворила всі попередні лінкори на застарілі. Поява англійських дредноутів стала сигналом для Німеччини, що вона теж повинна будувати такі кораблі, щоб не відстати від Великої Британії. Між 1909 і 1911 рр. Німеччина спустила на воду 9 дредноутів. Англійці ж, щоб зберегти свою морську перевагу, - 18.

Якщо дредноути давали шанс Німеччині наздогнати Велику Британію в будівництві військових кораблів, то проблема, як і де використати ці кораблі, залишалася нерозв'язаною. Німецькі військові кораблі не могли пройти через Кільський канал, що був відкритий в 1895 р. і який сполучав Балтійське і Північне моря. Канал терміново поглибили і розширили; він був готовий пропускати німецькі кораблі рівно за півтора місяця до початку Першої світової війни. На той час Англія вже зосередила 90 % свого флоту в Північному морі, що дозволило французькому флоту цілком зосередитися на захисті від німців Середземного моря. У ході Першої світової війни майже всі великі військово-морські битви відбуватимуться саме в Північному морі.

Запекла гонка озброєнь не обмежилася кораблебудуванням. З початку XX ст. більшість європейських держав збільшила чисельність своїх армій, постійно переозброюючи їх новими видами зброї.

Починаючи з 1913 р., темпи збільшення чисельності армій стрімко зросли. Наприклад, у цей рік чисельність німецької армії була збільшена на 120 тисяч. Франція і Росія тим часом збільшили тривалість строкової військової служби. Навіть Велика Британія стала приділяти безпрецедентну увагу своїй сухопутній армії. Англійський міністр оборони Холден організував невеликий, але добре озброєний і навчений експедиційний корпус для відправки його до Європи. Головне ж завдання з оборони Британських островів покладалося на територіальні армії, адже до 1916 р. в Англії не було військової повинності.

Велика увага в гонці озброєнь приділялася виробництву гармат, особливо великого калібру (у Франції важка артилерія перебувала в зародковому стані).

Також розпочалося прискорене будівництво літаків. До 1914 р. на озброєнні армій країн Антанти і Центральних держав було по 150250 літаків.

У гонці озброєнь брали участь усі великі держави, вона посилювала відчуття того, що війна неминуча.